Для надання своїм діям видимості легітимності путчисти заявили, що Президент СРСР Михайло Горбачов не може виконувати свої обов'язки за станом здоров'я. Його функції було покладено на віце-президента – члена Ради Безпеки і колишнього секретаря ЦК, підполковника Геннадія Янаєва.

    До столиці Радянського Союзу було введено війська. Михайло Горбачов у той час перебував в Україні, на державній дачі в Криму. ДКНС заборонив діяльність опозиційних громадських об'єднань і випуск демократичної преси, відновив цензуру. Керівництво Російської Федерації з підтримки росіян чинило рішучий опір путчистам. У ці дні також динамічно розвивалися події на Україні. Вранці 19 серпня Кабінет Міністрів УРСР ухвалив постанову «Про створення тимчасової комісії для запобігання надзвичайним ситуаціям», яку підписав перший віце-прем'єр Костянтин Масик. За всіма ознаками, перші рішення українського уряду були пропутчистськими. Однозначно й негайно засудили заколотників політики та партії з націонал-демократичного та націоналістичного таборів: НРУ, УРП, Союзу українського студентства, «Меморіалу» та інших. Їх підтримали донецькі шахтарі, які також постановили не визнавати розпорядження ДКНС, оголосили про безстроковий політичний страйк, вимагаючи заборони КПРС та КПУ. 20 серпня організована опозиція в парламенті УРСР «Народна Рада» засудила державний заколот і закликала до підтримки керівництва Росії у протистоянні йому. З 19 по 22 серпня 1991 року масові мітинги-протести проти дій заколотників відбулися у Києві, Донецьку, Львові, Харкові та багатьох інших містах України.

   Така ситуація призвела до того, що вже 24 серпня Верховна Рада України, «виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР...», ухвалила Акт проголошення незалежності України. За це проголосували майже всі депутати.

   Путч показав – в умовах тих бурхливих процесів, що відбувалися на початку 90-х років минулого століття із нашою та сусідніми країнами, легітимність нової держави потребує найвищого затвердження – затвердження її народом. Адже референдум на момент розпаду Радянського Союзу вже давно сформувався як традиційна форма утвердження самостійної держави та вирішення загальнонаціональних питань. Перше у світі опитування щодо державної незалежності було проведено в 1905 році в Норвегії, яка розірвала багатолітню унію зі Швецією. Шляхом референдуму протягом ХХ століття отримали незалежність такі країни, як Ісландія, Гвінея, Словенія, Македонія, Хорватія тощо. У тому ж таки 1991 році загальнонаціональні референдуми та «виборчі консультації» сприяли проголошенню незалежності у Вірменії, Естонії, Грузії, Латвії та Литві.

   Ще одним фактором, що стимулював підготовку загальноукраїнського референдуму, було питання визнання України іншими державами. Після проголошення незалежності у серпні 1991 року цей процес протікав дуже повільно, оскільки інші країни здебільшого посіли вичікувальну позицію. Ситуація із Радянським Союзом залишалася непевною. Встановлення дипломатичних відносин із новоствореними республіками могло бути ризикованим і привести до конфлікту із могутньою державою в разі відновлення СРСР. До того ж залишалися ліквідними результати Загальносоюзного референдуму 17 квітня 1991 року, коли 70,2% громадян Української радянської соціалістичної республіки проголосували за збереження СРСР.

     Отже, із проголошенням незалежності України стала очевидною потреба підготовки і проведення відповідного референдуму.

У день проголошення незалежності 24 серпня 1991 року було також оголошено про проведення всеукраїнського референдуму, який мав би підтвердити добру волю всіх громадян країни про створення нової держави. Текст Постанові Верховної Ради Української РСР виглядав так:

    «Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки п о с т а н о в л я є:

    Проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною державою.

    З моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови Уряду та інші акти законодавства республіки.

    1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження акта проголошення незалежності.»

11 жовтня 1991 року Верховна Рада прийняла постанову 1660-12 «Про проведення всеукраїнського референдуму в питанні про проголошення незалежності України». У першому пункті постанови було сказано:

    «Відповідно до рішення Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року про проведення всеукраїнського референдуму включити до бюлетеня для таємного голосування текст Акта проголошення незалежності України, а також таке формулювання питання і варіанти відповіді на нього:

    "Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?"

    "Так, підтверджую" або "Ні, не підтверджую".»

     Також цей документ містив пункт, що призначав на 1 грудня вибори першого Президента новоствореної Української держави.

    Всеукраїнський референдум відбувся, як і було заплановано, у перший день зими 1991 року. Для проведення референдуму по всій Україні було створено 34 тисячі 093 дільниці для голосування. 37 мільйонів 885 тисяч 555 осіб було внесено до списків громадян, що мали право проголосувати (слід зазначити, що на той момент населення України складало приблизно 52 мільйони осіб – 51 мільйон 707 тисяч за результатами загальносоюзного перепису 1989 року, плюс приріст за два неповних роки). 31 мільйон 943 тисячі 820 осіб, або 84,32% тих, хто мав право голосу, прийшли на виборчі дільниці або отримали бюлетені для голосування за місцем проживання.

Фактично взяли участь у референдумі 31 мільйон 891 тисяча 742 українці або 84,18% тих громадян, хто мав право голосувати.Із них 28 мільйонів 804 тисячі 71 особа, або 90,32%, на питання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» відповіли ствердно.

    Акт проголошення незалежності України було підтримано в усіх без винятку 27 адміністративних регіонах України: 24 області, 1 автономна республіка та 2 міста зі спеціальним статусом.

У Донецькій області всього проголосувало 2 мільйони 957 тисяч 372 особи, або 76,73% тих мешканців нашого регіону, які отримали право голосу. Із них підтримало незалежність Української держави 2 мільйони 481 тисяча 157 осіб, тобто 83,9%. Проти висловилося 372 тисячі 157 осіб, або 12,58%. 3,52% бюлетенів було визнано недійсними.

Як бачимо, переважна більшість населення України однозначно підтримала проголошення незалежності республіки, продемонструвавши єдність у своєму прагненні свободи.

     Референдум 1 грудня 1991 року підтвердив Акт проголошення незалежності України, який 24 серпня 1991 року був проголошений Верховною Радою УРСР. Це було остаточне затвердження державного суверенітету, (рішення Верховної Ради могла скасувати Верховна Рада іншого скликання, а рішення референдуму відмінити не міг ніхто).

Результати референдуму дозволили Україні затвердитися на міжнародній арені як повноправному суб’єкту міждержавних відносин. До 1 грудня 1991 року незалежну Україну де-юре не визнала жодна держава. А протягом лише грудня місяця того ж року наша країна була визнана понад 40 державами світу.

   Всеукраїнський референдум відмінив рішення березневого референдуму про збереження Союзу РСР. Його підсумки створили правову основу для перетворення задекларованої державної незалежності на фактичну.

I референдум 1991 року, і президентські вибори підтвердили бажання переважної більшості громадян України жити в незалежній демократичній державі, самостійно вирішувати внутрішні і зовнішні, культурні і політичні, економічні і фінансові, дипломатичні і військові питання.

     Багатовікова мрія українського народу про незалежність знайшла політичне оформлення.

Наша новостворена держава почала будувати відносини з іншими країнами на основі взаємної поваги суверенітету, незалежності та територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи, розвитку всебічних політичних, економічних і культурних зв'язків.